Хто я є такий

1. Цивільний.
2. Корінне населення Донбасу. Наша родина прожила на тих землях близько 170 років, самі родом з Полтавщини.
4. Культурно-ліберальний український націоналіст.
5. Вважаю, що українці від усіх інших відрізняються виключно внутрішнім переконанням.
6. Кому не нравиться рідний суржик — нічо не можу зробить. Не читайте.
7. П'ю.
8. Курю.
9. Матюкаюся.
10. Хто "ми за мір" чи "я внє палітікі", той іде на той самий хуй, що й кацапи та інші руськомірці.
11. Всьо.

Накануне войны. Часть 1: Задолго до

Донбасс.

Готов поспорить, что абсолютное большинство украинцев до 2014 года даже не догадывалось о существовании Славянска, Иловайска, Дебальцево и прочих городков и посёлков, которые и на карте-то не сразу найдёшь, если не знаешь, куда смотреть. Какая такая Попасная? Счастье? Это название такое? Старобешево — что это вообще? Где? Зачем? А, ну, Артёмовск знаем, там, вроде, соль добывают и шампанское ещё делают. Это он, что ли?

Никто не мог подумать, что название железнодорожного узла настолько глубоко врежется в новую историю Украины.

Донбасс — это нарыв. Анализом ситуации заниматься можно и нужно, выстраивать событийный ряд, рассуждать о причинах и последствиях. Но пусть этим занимаются другие. В природе существует достаточное количество квалифицированных людей, владеющих существенно большим объёмом информации, чем я. Мне бы хотелось вспомнить, как это всё происходило на эмоциональном, грубо говоря, уровне.

Так вот, Донбасс — это нарыв. Причём, созданный искусственно. Ничего не началось в 2014 году. Началось всё гораздо раньше. Я думаю, что процесс, который привёл к войне 2014 года, активно стартовал после Оранжевой революции 2004. Тогда, как я помню, накал страстей был очень сильный. Политика вошла в жизнь обывателей так мощно, как не входила никогда до этого.

Надо понимать одну важную вещь: основная часть народа политически инертна. По крайней мере, в Украине. И уж точно на Донбассе. Людей, способных на более-менее активное проявление гражданской позиции — что само по себе подразумевает, во-первых, заинтересованность в текущей ситуации, во-вторых, владение информацией — у нас не так уж много. А реальных пассионариев, если говорить о 40 миллионах человек, вообще единицы. Поэтому до 2004 года и Донбасс, и остальная Украина представляла собой тихое болото, в котором очень удобно было функционировать россиянам.

В 2004 году электорат был вынужден вовлечься в политический процесс. Неумело. Несуразно. Совершая огромное количество глупостей и действуя без всякого понятия о тактике и стратегии. Не исключено, что именно поэтому Оранжевая революция ни к чему не привела.

Ни к чему хорошему, я имею в виду. Шанс-то был, причём, шанс огромный. Его не использовали. Зато Россия, судя по всему, сделала выводы. Стали появляться новые и выходить на открытое пространство незаметные до того организации типа "Донбасская Русь", "ДНР" и так далее. Основным мотивом была этническая принадлежность к русским и культурная принадлежность к русскому народу. Всё украинское в представлении городского жителя Донбасса представлялось чуждым, враждебным. Не нашим. Где-то там, далеко на западе, живут какие-то бандерогуцулы. Кто они, что они, зачем они, о чём они — об этом всём если кто и говорил, то примерно так же, как говорил бы о традициях и обычаях Исландии.

Я специально акцентирую внимание на том, что всё это происходило в головах именно городского населения.

Вторая важная вещь, которую надо понять: Донбасс всегда был населён преимущественно украинцами и греками: урумами и ромеями. Последних, тоже без их особого желания, переселили из Крыма, первые так или иначе стекались из Украины. Русских там не было в таком количестве, чтобы о них говорить. Естественно, их не могло не быть совсем. Украинец по природе сельскохозяйственный человек. Он понимает огород, поле, поросёнка, корову. Завод и шахта для него чуждые понятия. То есть, украинец — не городской, не пролетарий. Для пролетарской работы нужны были русские. Плюс — доля русского населения в Украине существенно увеличилась ещё после Голодомора.

В итоге всей этой столетней чехарды Россия получила мощный рычаг влияния: русские из России, которые никогда не отождествляли себя с Украиной. И основной упор пропаганды делался именно на это.

Третья важная вещь: порядка 70% населения Донбасса никогда не выезжало за пределы своей области. Ни-ког-да. В этом месте нужно сделать паузу, чтобы осмыслить сей факт.

Вы же понимаете, да, что любая легенда о псоглавцах, живущих за Синими горами и за Зелёным морем, может существовать только в условиях низкой мобильности населения. Это, кстати, справедливо и для жителей западных областей Украины, у которых сказок о схидняках не меньше, чем у донецких шахтёров о западенцах. Правда, это как раз нормально: в европейских странах соседние регионы тоже часто не лучшего мнения друг о друге. Но там нет России.

В общем, к 2014 году была уже сформирована общественная идея о чуждости украинской культуры, языка и всего остального. Причём, даже среди коренного, украиноязычного населения Донбасса. Я сам был свидетелем одной характерной ситуации для "русской весны". В Донецке уже стояли блок-посты сепаратистов. Уже было стрелковое оружие и техника. Таксист, который меня вёз, очень тихо, чуть ли не закрываясь от меня рукой, разговаривает по телефону с кем-то из своих родственников — по-украински. И тут же, положив трубку, в ответ на моё высказывание в духе: "Какого хрена они тут стоят" отвечает: "Стоят, значит, надо!"

И это, кстати, тоже характеризует донецких. Вот это: "Значит, надо". Донбасский пролетарий привык "уважать" начальство и не обсуждать его распоряжения. Если что-то происходит, значит, начальство указало. Значит, так надо. И это не обсуждается. Мне в своё время очень понравилась фраза какого-то пролетария: "Фёдорович там в Киеве разберётся". Понятно, да?

В конечном итоге мы имеем несколько очень простых вещей, которые легли в основу антиукраинской истерии 2013-2014 года:

  1. Большое количество этнических русских, ассоциирующих себя именно с Россией.

  2. Манипуляции на тему русского языка и принадлежности к русскому народу.

  3. Убеждённость в том, что Россия спасает своих от произвола "бандеровцев", которые всё запретят, а несогласных вырежут.

  4. Убеждённость в том, что всё делается так, как надо, и не нам в это влезать.

  5. Желание железной руки по типу "при Сталине порядок был и люди работали, а не как сейчас".

  6. Уверенность в том, что на Донбассе всё пойдёт по крымскому сценарию.

Десять лет ушло на подготовку почвы, на которой весной 2014 даже не проклюнулись, а выстрелили, как бамбук, демонстрации под трёхцветными флагами (лично видел), лозунги "Россия, приди" и прочее, и прочее.

И Россия пришла.

PS: URL у поста вышел просто шикарный. Хунта не дремлет.

Про екстраполяцію

У мене читання блогів складається з двох рівнозначних частин. В перву чергу я читаю, шо там сьодні спало на думку тому блогеру — інтересно все ж таки. В другу — читаю коментарі. Часто бува таке, що коментарі інтересніші за сам пост. Особенно у ломів — там таке общественне мнєніє вилазе, шо хай бог милує. Ото читаєш-читаєш і думаєш: "Бляха-муха, мені ж ними усіма в одній країні жить..."

Ясно, шо одне з найболючіших питань, яки спливають в обществі: шо робить з древнім населенням Донбасу. З оціми всіма нащадками протодонбасітів, героїчні діди яких ще у юрському періоді винайшли самогон, СРСР та артилеричну машину 9К37 "Бук", щоб полювати на птеродактилів та НЛО із зєльонимі чєловєчкамі, які у ті часи ще залітали на Землю.

Тут проблема стара: хто знає, той мовчить, а хто не знає, той пиздить. Усі спеціалісти з питань східних територій діляться на дві половини. Перва вобще не має ніякого відношення до східних територій. Нє, ну, на карті вони ще якось покажуть, де знаходиться той Донбас. Це десь між Дніпром та кацапами, трохи подалі од Полтави. Втора — це люди типу "кагда же ви астановітє вайну, за што гібнуть наші мальчікі, хвате данбіть Бамбас".

Раньше був такий анекдот. У країні повно людей, які точно знають, як треба керувати державою. Шкода, що вони усі вже роблять таксистами та перукарями. От я можу сюди додати ще коментаторів.

Відповідь на всі питання у первої категорії обично проста: закатать там всьо на хуй бетоном, зверху присипати йодованою сіллю та поставити горщик з чорнобривцем, шоб було красиво. Типу, всі нормальні або в армії, або поїхали десь, а те, шо осталося, то гімно. Ті, хто поїхав, теж гімно, їх можна примусити перемішувати той самий бетон, хай відробляють свою провину за те, шо голою сракою не зупинили озброєну кацапню.

Про втору категорію мені даже думати не інтересно. Про шо можна розмовляти з людиною, яка вважає, що війна — це як велосипед: захотів поїхав, захотів зупинився.

Тепер про екстраполяцію.

Це дуже приємна річ. Я сам регулярно займаюся екстраполяцією, коли ніхто не бачить думати не хочеться. З нею жити легко. Не треба робити всередині себе багато шухлядок, щоб сортирувати людей чи явища: зафігачив все в один ящик і сидиш довольний, п'єш пиво. Саме тому нашим шароварним патріотам з берегів Черемошу або навіть Дніпра, які не то, шо служити, жодної копійчини не закинули на армію, легко та приємно виступати в інтернеті на тему: "Всі вони там підараси, давайте їх стріляти на хуй".

Сам патріот, як ви розумієте, нікого особисто стріляти не збирається, у цій ролі він бачить, наприклад, атошників, які мусять зробити, шоб в країні порядок був, а не те, шо січас. Він любить стиль "мілітарі", але сісти на поїзд Львів-АТО среться, і правильно робе, бо по приїзду він почне сратися уже не фігурально, а натурально.

Тепер мінусуємо емоції та плюсуємо конкретику.

Населення сучасного Донбасу насправдні процентів на двадцять складається з отвратітєльного гімна. Воно там абсолютно не корінне, але воно там живе, од цього нікуди не дінешся. По суті вони не месні. Це або понаїхавші з Уралу у первому поколінні, або їхні діти, або їхні онуки. Це ті, хто, проживши п'ятдесят років в українському донбаському селі, не вивчив жодного українського слова. Це ті, хто "у мєня вся родня в Сібірі, я буду бароться за рускіх". Ну, і примкнувші до них українці-покручі.

Ще процентів, мабуть, сорок — це просто біомаса. Їм пофігу, шо за влада, чия земля, хто керує. Аби ковбаса якась у магазині лежала. Вони прапори можуть тричі на день міняти і нічого там всередені не колихнеться.

Перві дуже гучні. Їх видно. Люди їх бачать. Коли воно у Києві повертає до мене свою вічно недовольну пику і каже: "У вот у нас на востокє уже б давно..." — я його перериваю словами: "Ну і пиздуй до себе на восток!" Вони дуже ображаються. Тут же вмикається фонтан моделі "ви разданбілі Бамбас". Але ж це я. Я знаю, шо їх там не більше половини. Звідки це знати пересічному киянину або мешканцю файного міста Тернопіль?..

Він екстраполює. Він дивиться на це все і в нього виникає, в принципі, закономірна думка: "На хуй вони вобще нам нужні, шоб ото ще за них воювати?"

Нажаль, я його теж розумію.

Я знаю, що треба повернути нашу, українську землю. Знаю, шо друга половина мешканці Донбасу — це українці. І далеко не всі з них поїхали кудись. Я більше скажу: в перву чергу поїхала якраз різноманітна сепарня, когда влітку 2014 почали виїжджати фірми разом з колективами. Ну, і вобще, коли було ото велике переселення народів. Знаю, що не можна вимовляти слово: "Усі". Бо ніколи ніде не буває такого, щоб усі.

Але я не знаю, шо робить з людьми. Немає у мене даже приблизно відповідей на ці питання. Вобще, я вважаю, шо це, може, найбільша та найскладніша гуманітарна проблема, з якою колись стикалася Україна.

Тому заклик: не будьте екстраполянтами.

Не екстраполюйте, та не екстрапольовані будете.